І знов курличуть в небі журавлі,

І знов чекаємо на тебе…

Твої пісні лишились на землі,

А ось душа твоя – на небі.

9 лютого спливає 12 років як поряд з нами немає нашої славетної співачки, незабутньої краянки, берегині української пісні Раїси Панасівни Кириченко.

«Як плакали люди у той снігопад… Вкраїнської пісні велична царівна, Востаннє прийшла у засніжений сад…Так мало їй доля вділила прожити»… Нестримною чорною птахою облетіла всю Україну страшна звістка: на 62 році життя пішла за вічну межу велика донька України РАЇСА КИРИЧЕНКО. З трепетом, перегортаючи сторінки книги «Я козачка твоя, Україно», щоразу переконуєшся у тому, що життя Раїси Панасівни насичене цікавими епізодами, мудрістю, красою, повне любові. І скільки ще могла зробити, виспівати… Та доля розпорядилася інакше. Страшна хвороба нирок, кілька операцій, довготривале відновлення. Але багатостраждальна душа співачки не переставала співати навіть в лікарняних палатах.

І не дивно, що цю прекрасну артистку нам подарувало християнське свято Покрови Матінки Божої, 1943 року. Сам Господь обдарував немовля всіма чеснотами, а саме головне – чарівним голосом, глибоким оксамитовим мецо-сопрано, сильним, проникливим, перед яким схилятимуться мільйони найвибагливіших слухачів усього світу, який у кожен куточок планети понесе вісточку про Україну, розповідаючи піснею про радощі і тривоги українського народу.

З раннього дитинства в її чисту душу входила пісня, що стала сенсом усього життя. «Тож перш ніж виступати на справжній сцені, я співала не тільки вдома на вишні та у школі в класі, а й діткам біля озера. І вже тоді міцніла віра, що неодмінно співатиму на справжній великій сцені, а мене слухатиме не гурт малят, а багато солідних дорослих людей» - згадує Раїса Панасівна у книзі. І виросла… Спочатку солістка шкільного хору, далі хору Кременчуцького автозаводу, а згодом і солістка ансамблю „Льонок” у Житомирі та Черкаського народного хору. Життя носило її на крилах пісні повсюди. Співала в усіх країнах Європи, Алжирі, Тунісі, Філіппінах, Монголії, Австралії, Канаді. І скрізь мала успіх, бо співала не лише голосом, а й душею та серцем, а серце в неї велике, щире, зболене тими ж болями, що і в усього народу. До свого репертуару Раїса Кириченко ставилася дуже прискіпливо, у неї не має пісень-одноденок, кожна торкається душі і залишається в пам’яті, відкриває велику і просту істину: «Мамина вишня», «Я козачка твоя», «Я - Україна», «Лишаймось собою»…

Усією душею вболівала Раїса Кириченко за українське село, колиску нашої духовності: «Але ж наш дім – не тільки своя хата, подвіря та город, а й село, зрештою, вся Україна. Хто її прибере, прикрасить, зробить охайною – хто, коли не ми, її сини й дочки? А починати треба з того, щоб кожен подбав про своє село, щоб з гордістю казав про нього: «А я живу у Королівці… чи там у Василівці». Як я кажу про свою Корещину» - згадує Р. Кириченко. І ось влітку 2002 р. стараннями Раїси Кириченко в її рідному селі Корещина було збудовано церкву, відкрито дитячі ясла та дитячий майданчик, відремонтовано сільський клуб. Цими перетвореннями у рідному селі з її участю співачка була більше задоволена, ніж іншими своїми успіхами й нагородами. “Та чи не так і мусить бути? Спочатку митець іде до свого визнання, здобуває авторитет, а потім віддає борг тому селу, де народився і зробив перші кроки в царині мистецтва… Шкодую, що не змогла цього зробити, коли жила мама. Як би вона раділа! Тому вважаю, що всі нові перетворення в селі – це й пам’ять про мою матусю…”

«Нам не багато для щастя треба, щоб квітло поле і синє небо» - саме ці рядки з пісні стали життєдайним девізом для вихованців середньої школи у с. Землянки Глобинського району, батьківщини співачки. В ряді перетворень 2002 року і сільська восьмирічна школа отримала статус повної середньої: «Щоб діткам на доводилося ходити у старші класи у сусіднє село, бити ніжки, ходячи за багато кілометрів в іншу школу, як я ходила» - говорила Раїса Панасівна.

Кожного дня на шкільному подвір’ї зустрічає Раїса Панасівна діток та вчителів. Невидимим Покровом Вона оберігає нашу школу, адже не для кого не буде секретом те, що наразі доля малокомплектних сільських шкіл болюча. Школи реорганізовують, залишають лише початкові класи, старших діток шкільні автобуси везуть за кілька кілометрів до інших шкіл. Але завдяки світлому образу Раїси Панасівни, мабуть її янгольськими молитвами на небі, дітки трьох сіл Корещини, Землянок та Малинівки щоранку виглядають шкільний транспорт, аби знову і знову ступити на благословенний великою Козачкою шкільний поріг.

Маємо надію, що школа імені Раїси Кириченко ще багато років поспіль, як турботлива мати виховуватиме, навчатиме, випускатиме у життя своїх випускників, і щороку, 14 жовтня, на традиційне свято «Голос рідної землі» радо зустрічатиме гостей, в пам’яті яких Раїса Кириченко назавжди закарбувалася як благородна жінка, артистка, яку люди бачили на сцені душевною, гордою, розквітлою чарівною полтавською вродою. Ви наша Берегиня! Ви наша гордість! Ви наша слава!