Вбережи

Дивиться у небо молодий хлопчина.

Темні хмари диму, світ весь почорнів.

Двадцять вісім років в нього за плечима.

Та стільки вже бачив, стільки пережив.

Він із перших днів тут, з першого удару.

Військкомат, бригада, рота і … війна.

Десь уже півроку… Не за два гектари.

А за Україну, бо вона – одна.

Сивина на скронях, серце – одні шрами.

Разом з побратими у страшних котлах.

І пекучі сльози витекли струмками,

Як брати вмирали на його руках.

Воїне, мій сину, щоб не хвилювати

Мамі ти промовиш: «Там, де я – там тил».

І вона повірить: не вмієш брехати.

Та от тільки серце рветься все ж навпіл.

Скільки вже героїв відлетілим птаством

Споглядають з неба… І батьки, й сини.

За сьогодні наше, і за мирне завтра

• їх вічність дужими крильми.

Вдивляються в небо матері нерадо,

На душі і болі, і прокльонів міх.

Для одних війна – боротьба за правду,

А для інших бізнес .. Бізнес їм не гріх.

Може, завтра птахом,…може, як лелека,

Відлетить у вирій і його душа.

І уже ніколи з тих країв далеких

Не пірне в обійми мамине пташа.

Ні! Цьому не бути! Янголе всесильний!

Ти не дай згасити синову зорю.

Тугу розриває телефон мобільний:

«Я ЖИВИЙ, МАТУСЮ!.. Я ТЕБЕ ЛЮБЛЮ!»

Запекло у серці, заплакала тихо.

Побігла б!! Закрила б!! Та не знать куди!

І чому на світі одним море лиха,

А іншим ні горя, ні тобі біди?!

Приборкає сльози … Молитву читає…

Гляне мати в далеч і тяжко зітхне…

А в бою пекельнім

Син погляд спіймає,

Прошепоче:

«МАМО!.. ВБЕРЕЖИ МЕНЕ!»

Ганна Потабрик

14.11.2014р.